Я вклонюся землі і скажу їй: — Спасибі, що мені ти прослалася, тепла, до ніг, що не кінчилась ти на дідівській садибі, але ринула вдаль тисячами доріг. Легко ніжність мою голубину збагнути, ти сама, як святиню, її бережеш: я сьогодні до тебе уже не прикутий ланцюгами холодних безжалісних меж! Це вони мені руки в’язали і ноги, це вони мою мрію тримали в ярмі. Ніби грати, вони обступали дорогу — коридор у вселюдській жорстокій тюрмі. Я, пригнічений ними, не бачив неба, я, задавлений ними, конав у імлі, клаптик щедрості брав я у тебе — у незмірно багатої мами-землі. А вони ж і тобі перекраяли груди, не давали прорватись твоїй доброті. Це було, моя земле, цього вже не буде у моєму й твоєму довічнім житті. У кісниках барвистих із райдуг веселих, з білим бантиком чистих, замріяних хмар — ти стоїш, мов дівча, і підносиш нам келих, щедро ллєш в наші душі зелений нектар. Ти напружила м’язи — і тріснули межі, і сповзли з твого тіла рови-ланцюги, щоб ішов я щасливий в твоїм безбережжі, зачерпнувши із надр твоїх сили й снаги, щоб думки мої пахли у білому хлібі, щоб любов моя квітла пилком на житах. Я скажу тобі, земле: — Синівне спасибі! Будь безсмертна в своїх трудівничих літах. 16.08.1960