І Вітер пісню співав стоголосо, Але раптом в екстазі німім Зупинивсь біля тебе і млосно Зазітхав у волоссі твоїм. І підслухали зорі і трави, І підслухали ріки й мости, Як шептав тобі вітер ласкаво: «Я такої не бачив, як ти... Хочеш — хмари для тебе розвію? Хочеш — землю в дощах утоплю? Тільки дай мені крихту надії, Тільки тихо шепни — люблю...» І хоч ти не сказала нічого, Бо не слухала вітрових слів, Він, забувши солодку знемогу, Розганяти хмарки полетів. А як глянуло сонце із неба Через сині зіниці ніш, Закохалося сонце у тебе, Засіяло іще ясніш. ІІ Вітер в небі за хмарами гониться І про тебе складає пісні, Почалася у сонця безсонниця — І подовшали раптом дні. І обоє тобі заходились Говорити у всякий час: «Ми по вуха в тебе влюбились, Усміхнися ж хоч раз до нас...» ІІІ Тож послухайте, сонце і вітре! Перестаньте скиглить на мить! Маю річ я до вас нехитру, Ви послухайте, помовчіть. Я б хотів, щоб мені ви сказали Без брехні, без ридань і виття: Скільки раз ви уже кохали За своє безконечне життя? У скількох у волоссі мліли, У скількох іще будете мліть? Ви всіх разом так не любили, Як одну її треба любить! Я для неї хмар не розвію І дощами землі не заллю. І хвалитись, як ви, не вмію, Але я її дужче люблю. Те, що кидали ви, як намисто, Міліонам красунь до ніг, Я в душі недоторкано чистим Для одної для неї зберіг. Корсунь, 01.03.1961