І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було. Скільки нас отаких через журу покидали востаннє село! Ми пройшли золотими ланами, крізь огонь і синяву пройшли, та навіки, навіки за нами оселедець, погони та шлик. Може, серце порвали — не знаю; може, серце порвали в бою… Як заграють «Вы жертвою пали…», головою об мури я б’юсь… І підходить товариш до мене, мов дитину, під руки бере… О моя Революція, нене, може, син твій од болю умре.