Знов село. По блакитному трапу сходить сонце над маревом нив. Я в пальті і у фетровій шляпі, де колись у свитині ходив. Де колись, неповторного літа, одягнув я, смуглявий юнак, коли став на заводі робити, не свитину, а теплий піджак. Роки йшли силуетами станцій, що минали на фоні заграв, коли я гострооким повстанцем на шинель піджака проміняв. А коли одлунало й багнети ми змінили на пера, тоді я купив в церобкопі штиблети, став ходити у шляпі й пальті. Я життя вже заповнив анкету, приза першого взяв у бою. І смуглявим і ніжним поетом перед огнищем рідним стою. Як колись, в цей провулок садами я повз верби пройшов, через гать… Та не вийдуть мене біля брами ні сестра, ні Сірко наш стрічать. Вмер мій батько. І брата не стало. Сплять вони під хрестом край села… Нашу хату давно поламали, ту, що нашою і не була. Щоки чують, як котяться перла, тихі й теплі… Вертатись пора. Санітаркою юною вмерла од плямистого тифу сестра. Друга вмерла недавно від раку. Скільки сліз я за нею пролив! А старого й глухого собаку від жалю я з нагана забив. Ось і школи знайомої мури, і до мене біжать школярі… — Це — поет наш, Володька Сосюра! — Їх усмішки — мов квіти зорі… — Чом це ти одягнувся буржуєм? Одяг цей не приносить добра… — Мені «Зиму Червону» цитує, критикує мене дітвора. Вийшов вчитель… Згадки — як намети… Ми говорим про те і про те… — Я не знав, що мій учень поетом, українським поетом зросте… — каже він. Запалив я цигарку, вчитель — теж. Скільки споминів, слів! Як колись я від нього потайки цигарки в час перерви курив… Марив буть я тоді інженером, вийти з бруду на сонячний шлях… Бив з рогатки собак і за пера біля школи ходив на руках… Попрощалися. Дощ уже крапа… Марив я… Як давно це було… Що вернусь я в пальті і у шляпі з гомінливого міста в село… Ах, ви, мрії, ви милі, дитячі, як обличчя за дальнім вікном… Над селом небо осені плаче, Дим заводу пливе над селом… Працювать, працювать, безумовно! Кожній хвилі нема ж вороття! Ні! Я зовсім іще не заповнив золотої анкети життя.