Коли потяг у даль загуркоче, пригадаються знову мені дзвін гітари у місячні ночі, поцілунки й жоржини сумні… Шум акацій… Посьолок і гони… Ми на гору йдемо через гать… А внизу пролітають вагони, і колеса у тьмі цокотять… Той садок, і закохані зори, і огні з-під опущених вій… Од проміння і тіней узори на дорозі й на шалі твоїй… Твої губи — розтулена рана… Ми хотіли й не знали — чого… Од кохання безвольна і п’яна, ти тулилась до серця мого… Ой ви, ночі Донеччини сині, і розлука, і сльози вночі… Як у небі ключі журавлині, одинокі й печальні ключі… Пам’ятаю: тривожні оселі, темні вежі на фоні заграв… Там з тобою у сірій шинелі біля верб я востаннє стояв. Я казав, що вернусь безумовно, хоч і ворог — на нашій путі… Патронташ мій патронами повний, тихі очі твої золоті… Дні пройшли… Одлетіла тривога… Лиш любов, як у серці багнет… Ти давно вже дружина другого, я ж — відомий вкраїнський поет. Наче сон… Я прийшов із туману і промінням своїм засіяв… Та на тебе, чужу і кохану, я і славу б свою проміняв. Я б забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, тільки б слухать твій голос — і коси, твої коси сумні цілувать… Ночі ті, та гітара й жоржини, може, сняться тепер і тобі… Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі.