Не кує зозуля над Ірпінню в лісі, де в кущах ожини сонна тишина. Кізоньку біленьку згадує Орися, кізоньку, що з нею гралася вона. Одгуляє осінь… Білими снігами все зима укриє. Але прийдуть дні, і весна настане з сонцем і квітками, задзвенять пташині співи в вишині. Там іще ми будем, де тополі й клени, й над ставком дрімає верб плакучих ряд… Буде годувати листячком зеленим кізоньку Орися з милих рученят.