Мурами хмари осінні, вітру печальний рев. Тіні… падають тіні… золото лине з дерев. Чую за парком гули, бачу за парком дим… Згадує листя минуле шумом пожовклим своїм. В небі крикливі зграї, крик той наводить тоску. Вечір нечутно спадає з листям на землю вогку. Може, приснились сотні й повна пожеж земля… Тільки біліють самотні лави крізь голе гілля. Може, приснилось поле і на снігу бої… Вже не вернути ніколи дні романтичні мої. З міста крізь віти, мов думи, тихі огні простяглись… У європейськім костюмі я не такий, як колись. Що ж, не такий — і не треба. Солодко іншим буть. Синє вечірнє небо, синя вечірня путь. Пам’яті меркне криниця, в муті не видно дна. Іноді тільки присниться куртка моя шкіряна. Перетинає тіні промінь, подібний мечу. Споминів листя осіннє я під ногами топчу. Більше уже не чую громів повстань і антант. Куртку мою шкіряную носить якийсь спекулянт. Скоїлось це зимою в чорні голодні дні. Ну і носи, чорт з тобою! Зовсім не жалко мені. Будуть огні, я знаю, буйно шумить голова. Не марно в столі чекає браунінг № 2. Будуть дні майоріти так хутко у червоному мареві дум… тоді я на кожану куртку європейський зміняю костюм. Тихо, навколо тихо. Світиться дальнє вікно. Вже навели ми лихо на мушку давно! Знов загудуть бетони, до неба здійметься гнів… А зараз мені так сонно і так скучно мені. Хочете ви, щоб і нині рвав я до болю крик?! Може ж бути людині скучно хоч раз на рік?! Скаламутив я до краю споминів воду ясну. Інші нехай співають про громадянську війну. Світе мій синій, широкий на фоні прийдешніх заграв. В ці бунтівничі роки я вже своє одспівав. Листя, немов заграва, так і тремтить, і сія. Осінь моя кучерява, осінь моя!