Я у полі. Хто зі мною? Тільки біла путь… Тільки спомини юрбою на снігу встають. Кров — у щоки, кров — у скроні… Знову, знов як стій: на заплаканій долоні перстень золотий. А над ним обличчя любе, в ньому біль і гнів… І шепочуть мертві губи: «Ти його убив…» I Над селом — туман і зорі, У сельбуді — сміх… І огні у милім зорі од очей моїх. Сонний місяць, мов в колисці, в синій вишині. І по рейках простяглися станції огні. Наші очі — в неба чаші. Хто ми й відкіля? «Подивись, усе це наше: і гаї, й поля…» Гарно як, неначе вранці! Я тепер — селькор. І, здається, кров повстанців лине аж до зор… І, здається, йдуть рядами хлопці мимо нас… Тяжко гупають над нами кроки раз у раз… Тих, що вмерли біля станції, коли день одгув… Ой у дні, в ті дні повстанцем, як вони, я був! …Офіцерів крики — тонко… кроки… зброя… сніг… Ми стріляли й в ополонку опускали їх. Як забуть їх бліді руки й очі ті німі, де шуміли верби глухо вітами у тьмі? Ой ряди, од снігу сині, і огні заграв!.. Офіцер своїй дружині перстень передав. Він сказав: «Пождіть хвилинку, я шинель зніму». І навів я карабінку прямо в лоб йому… Тільки крик: «За Україну!» Тільки сніг і кров… Але я його дружини й досі не знайшов. II Лине поле снігом талим. Зорі — як ножі. Чом мені вона сказала: «Перстень!? Покажи…» На снігу, на тіні — блики, наче я — нічий… Стало холодно і тихо на душі моїй. Кров — у щоки, кров — у скроні… сніг… і тіні лав… На простягнену долоню перстень я поклав… Я мовчу, дивлюсь… «А може!?» Серце — в горло, в бік… Що таке?.. «Ой Боже, Боже!.. Це ж мій чоловік!.. Видно, Богові замало горя і молінь…» Захиталась і упала на снігу, як тінь… Що подумать, що сказати!.. Розгубився я… О любов моя проклята, вчителько моя!.. В небі зоряні хорали, вітер їх несе… Відкілясь гроза примчала і розбила все. Серце б’ється тоскно, глухо, та немає сліз. Взяв я вчительку на руки і в село поніс. Ось сельбуд. Вікно іскриться. Двері. Світло. Клас. Я ридаю. Юні лиця оточили нас. За вікном — туман і зорі, мертво світить сніг. Та нема огнів у зорі од очей моїх. Наче хвилями озера з хмарками в бою… Розстріляв я офіцера і любов свою. III Тихо гроб юрбою лине, а за гробом — я. В нім лежить моя дружина, вчителька моя. Ой синіють неба шати, а під ними — крок, із вінками йдуть дівчата й хлопці без шапок. Спів до неба тужно лине, мов ідем на бій… Положив я в домовину перстень золотий… * * * Більше Наля не пригорне, ой не квітне сміх!.. Я ходжу стрункий і чорний по шляхах моїх. Тишина. Ну, хто зі мною?.. Тільки біла путь… Тільки спомини юрбою на снігу встають. Кров — у щоки, кров — у скроні, знову, знов як стій: на заплаканій долоні перстень золотий… А над ним обличчя любе, в ньому жаль і гнів… І шепочуть мертві губи: «Ти його убив…»