Який мені вітер у серце повіяв, що в нім, як навколо, зелений розмай! Про що б не писав я, не думав, не мріяв, та все перед мене донецький мій край. І все перед мене задумані гори збігають, мов килим ясний, до Дінця, і ріднії села, і рідні простори, і шахти, й заводи, й степи без кінця… І ліс за Дінцем… Ой, як часто я в ньому блукати любив! Серце, років не ліч з тих днів, як з піснями ми йшли в Борівському, коли ми повстали на прокляту ніч. Неначе сьогодні… Я юний, смуглявий… Мені борівщанка дає молока, і осінню пахнуть зів’ялії трави, і твердо гвинтівку тримає рука. О рідний Донбасе, мій тату могучий, ти в серці моєму навік заяснів! І спів солов’їний, і вітер, і тучі, і шелест колосся, і гул поїздів… Які вечори там! У бриючім льоті там ластівки линуть в провулках глухих, в далекій моїй, в дорогій Третій Роті, де слухали вишні дитячий мій сміх… Мов бризнуло сонце промінням під вії, й хтось тепло рукою погладив чоло… То вітер донецький у серце повіяв, то поле донецьке в душі розцвіло!..