І поблизу — радянський сад, будова й роздуми в маруді про довгу чергу самозрад. Я кочегарю в халабуді. Ставок тьмяніє, наче ніч, розлита й вигускла до ртуті. Так добираються до суті душі ? Доходять протиріч із розумом ? Ідуть на шпиль тремкого молодого горя ? Як вечір душу розпросторив. Як сяє антрацитний біль із темряви. Немов відьмак — не відведе од тебе й ока, все стежить, стежить неборак і припадково й ненароком.