Вмирає пізно чоловік, а родиться дочасно, тому й на світі жити звик, як раб і рабовласник. Він като-жертва, жертво-кат, страждає і богує, іде вперед, немов назад, як душу гнів руйнує. О світе світе світе мій, Їй-бо, ніяк не звикну: невже твій син — то тільки злий, а добрий — то каліка? А все немудре. Доживу віка, докалічію, Допоки жили не зірву чи не зламаю шиї.