Мов жертва щирості — життя, мов молодечих крил пружнавий тріск, як небуттям укрився суходіл. Ти ще на кінчику пера возносишся увись. а вже пора? Давно пора. Спадаючи, молись. Як жертва щирості, як кат оговтаних бажань, переминай за гранню грань, чекаючи розплат — за те, що марнував свій вік, надміру неба праг, що був людині чоловік, і друг, і брат, і враг. І я найперше помолюсь І вдруге помолюсь І втретє помолюсь. І в смерть з землею поріднюсь.