Наді мною синє віко неба, сіро-чорна, як земля, труна обшиває душу. Так і треба, вже остання лопнула струна, вкрай напнута сподіванням. Досить, бо немає стерпу. Твій кінець умовляє, научає, просить: згинь, коли спромога. Хай їм грець, тим літам, що будуть непрожиті. Тож бери тепер зі смертю шлюб, бо не зійде на каменю жито і сухий не розів’ється дуб.