Націлений у небо обеліск, вода, як вічність, літепло струмує, старий ясмин — оцвіттям весь німує, а віддалі — німує чорний ліс, а навпіл зламаний іржавий кріс в граніт угрузлий — ніби розкошує. І тільки мати сина вже не чує, вже біль її старечий спопеливсь. Вона сама. Вона сліпа — свічадом осіннього промерзлого ставка. І висхла вижовкла її рука ще образи обмацує нерадо. Бо де там син? Де бог? Нема обох. І смерть обсіла пустку, наче льох.