У тридцять літ ти тільки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвім світі. І нема нікого окруж. Ти тільки сам. І — мрець єси. Хіба що так: недозволенний простір живого духу кличе самосмерть подобою життя. Це — на початку. А далі вже — й убійництвом. Проте природа розправляється простіше. Бо плоть твоя сплюндрована до тебе І дух тобі спотворили давно. Поневажаю індивідуальність — справіковий набуток лихоліть. Отож — бреди назад. І скільки сили простуй назад. Бо тільки там життя — ще до народження. Із світу імітацій — вповзи у кожну з вимінених шкур. Простуй назад — в народження вертайся, де щастя глупства, смороду і тьми, І там витворюй рай. Там так і треба: людина має спати — отже й спить, белькочучи якісь слова спросоння. Земля укрилась панцирем, немов стара, давно оглухла черепаха, а ти на ній, мов кузочка мала, що творить сталий світ на збіглій хвилі. Нівроку, відмолоджується смерть.