Я йшов за труною товариша й думав: щастить — таки людям, задер ноги, і ніякого тобі клопоту, востаннє блиснув голими стегнами покійника, а світ хай собі ходить хоч на голові. Та коли ми прийшли на цвинтар, побачили стільки машин, фургонів, катафалків — не те підступитися голови встромити немає де. Стояла величезна черга за ямами. Кожен намагався захопити шмат землі (на руки давали 1,5 х 2 метри). Наша черга була вісімсот шістдесят третя. Де його було дочекатися коли полізло стільки горлохватів той інвалід першої групи в того право в тієї немовля на руках а той просто так — залляв з самого ранку сліпи і суне куди втрапить байдуже за капустою чи по смерть Мали вже повертатися додому ні з чим Думаю собі: приїдемо назад я й кину покійникові як з кілочка, буде тобі вилежуватись, уставай-но потерпи днів зо три зо чотири поки той плав спливе однак спішити — якого чорта Аж тут підступається до нас баба з двома кошиками (на цвинтарі випродує городину) вам ями треба питає можу відступити свою карбованців за сто п’ятдесят Воно можна знайти й дешевше але ж то тільки звання що яма а в мене просто тобі перина — і полежати і виспатись там самому чи й з молодицею (у баби весь металевий рот, що називаеться озброєна до зубів) Я відразу збагнув що це перекупка — скуповує й перепродує ці ями але не торгуючись вийняв з кишені гроші й віддав — на, щоб ти землі сирої наїлась.