Благословенні: матерія і просторінь, число і міра! Благословенні кольори, і тембри, і огонь, огонь, тональність всього світу, огонь і рух, огонь і рух! Дух, що пройняв єси все, хто ти єсть? Чи звать тебе спокоєм? вітром? сліпою силою машин? Чи слухом атомів, ігрою порошин? Ти перед всім світом руки звів, немов перед пюпітром, тло — пропелерами загуло, хаос у танці завертіло і десь тромбонами в бездонних коридорах оддало… Тьми-тем тіл, часток неспаяних самотньо забриніло: скоріш,скоріш одне з одним орбітно-пливко упадім, скоріш! Мільйони сонцевих систем вібрують, рвуть і гоготять! Комети ржуть і баско мчаться, і океани над океанами шумлять. Тьми-тем тіл, часток неспаяних спіралять вниз, убік, у стелі… Огні! огні! І плачуть, і співають промені у далині, немов віолончелі. Дух, що пройняв єси все, хто ти єсть? II Я дух, дух вічності, матерії, я мускули передосвітні. Я часу дух, дух міри і простору, дух числа. Біжать річки аеролітні од одного мого весла… Я дух-рушій, я танк-такт, автомобілів хори, моторами двигтить мій двір-гараж. І я так легко, мов дітей на пляж, веду титанів у простори. Поверх над поверхом на воді розміщаю системи, вкладаю думи молоді, даю їм теми. І от уже летять, через потоки плинуть. Аж поки не потонуть — не встану, не піду. Летіть, летіть, до сонць керуйте, керуйте в круглий дах! Скликайте всіх і федеруйте, розносьте гасла по світах! Не надавайте значення Сатурновим вінцям: доволі жить для себе, черство! Усім планетам, всім сонцям свобода, рівність і братерство! І от уже летять, через потоки плинуть. Аж поки не потонуть — не встану, не піду. Я дух, дух вічності, матерії, я мускули передосвітні. Я часу дух, дух міри і простору, дух числа. Біжать річки аеролітні од одного мого весла… III В космічному оркестрі підвладно все одній руці. Немає меж… і де кінці, що ставили б сонцям семестри у голубому молоці? Пливе етер, струмує вітер, джерела б’ють нових поем, встають сузір’я в формі літер з навколо сяючим огнем. І що там час? І що там вік? І що поняття «вдень», «уранці»? Червоний крик, кривавий крик, червоних сонць протуберанці! Нема там смутку, суму-гніту, чужий системам егоїзм. Там кожен зна свою орбіту, закон, закон-соціалізм. Там кожен зна свої одміни: супутник — друг — товариш — брат. І кожен світ-аеростат іде назустріч щохвилини. Один впаде — другий іскриться, і то без краю й без кінця… І ні планети, ні сонця не мають права зупиниться. В космічному оркестрі підвладно все одній руці. Немає меж… і де кінці, що ставили б сонцям семестри у голубому молоці? IV Що наші сльози і зойки і крики? Що всі драми землі в трагедії Космосу? Вічно юний, первісний і дикий, творець, на власнім творі розіп’ятий, — це він на незглибній глибині шаліє й казиться без берегів! Легені його бурі видихають! Серце обняло б найменший атом! А мозок думку динамітно рве! Безумний корабель, нагрудений вітрилами, якір, що в пісні над безоднями заякорить не може, — це він прометейно в майбутнє ридає і не вертається ніколи. Ринуть сльози, води океану ринуть і розбиваються об вічність. Бризки одскакують, сиплються! Бризки мов іскри з-під кресева! Бризки далеким світам! Скажіть: що сонць системи, як не бризки? Скажіть: що земля, як не крапка? І вся людськість хіба не єсть інфузорії (пожирай, пожирай себе в краплі води)? Під парасолькою власної атмосфери, під хмарами дурману і брехні земля плекає душі парасольні, які ніколи не розберуться в мапі Космосу. Мозок їх ледве ворушить віками угноєну грядку. Століття чергової омани злегка притрусять канаву забобонів, а там ізнову випари й туман, а там ізнову війни і тюрма. І незчислимі панахиди під дахом парасольки — мов над болотом комарі. О людськість! О гордість скрупульозна! Чи ти коли дивилася в вічності телескоп? V На берегах вічності ходить сонце, ходить сонце в шлеях. Натягне віз — і всі планети в екстаз! Не кисніть, люди, попідтинню, не плачте од дрібних образ. На берегах вічності ходить сонце, ходить сонце в шлеях. Люди, любіть землю! Поети, у космос ведіть! Як на планетах барикади — всесвіту болить. На берегах вічності ходить сонце, ходить сонце в шлеях. Од сонця кожна планета вагітна. Планета планеті рівна, привітна — од сонця. Орбіта кожної і льот по її силі (гаснуть інертні, тухнуть безсилі) — угору — вниз, угору — вниз! І оддаються луни, і всі системи, мов комуни, що узяли кос-федерації девіз — угору — вниз… Люди, любіть землю! Поети, у космос ведіть! А в космос шлях — жить! На берегах вічності ходить сонце, ходить сонце в шлеях. VI Мов пущене ядро з гармати, земля круг сонця творить цикл. Тюпцем круг неї лисий місяць, — беззубо дивиться в монокль. О, скільки на землі беззубих, бояться сонця і води!.. Роди нам, земле, юних серцем, о земле, велетнів роди! Народи йдуть, червоно мають: свободі путь! свободі путь! І кров’ю землю напаяють, і знов у землю тліть ідуть. Але на зміну їм — у муці другі встають під дзенькіт куль, що движуть сили революцій в новий октябрь, новий іюль. Вставай, хто серцем кучерявий! Нова республіко, гряди! Хлюпни нам, море, свіжі лави! О земле, велетнів роди! Мов пущене ядро з гармати, земля круг сонця творить цикл. Тюпцем круг неї лисий місяць, — беззубо дивиться в монокль. Дивись, дивись: нема поради, нема тепер шляху до мас. Цвіли колись твої декади, поки ти жалко не погас. Горіть же всі, хто кучерявий! Нова республіко, гряди! Хлюпни нам, море, свіжі лави! О земле, велетнів роди! VII Недокровна планета круг сонця сохла і заражала простори світів. Сонце в артерії землі пригоршні вогню сипало — от звідки кров. Ах, кров завжди, у різній дозі, і кожна боротьба похожа на свій вік, — Тайная вечеря. Гільйотинні дні. Аероплань, душе моя, аероплань, не знижуйся, не падай. Хіба одну тебе обурює — людина-звір, жорстокість і брехня. Хіба не в усіх розстріляні серця? І тисячі закопаних живими в землю — хіба це не вони щоночі криком душу розпинають: О помсти, помсти. Кров за кров. Кого карать? Сонце, що в артерії землі пригоршні вогню сипле? Землю, що без гною негодна родить? — Не перший в нас Христос; не останній Робесп’єр, а кров завжди, у різній дозі, і кожна боротьба похожа на свій вік. Міріади світів ті ж самі гасла потрясають. Пролетар-вулкан спинить свій гнів не може, і капітал в обхід канали прорива. Бачу — Михайличенко й Чумак, розтерзані зубами, не багнетами, лежать в крові і дивляться на нас із невідомої планети, і радіо ще теплий мозок посилає: ми й тут так само йдем на смерть — за всіх на смерть — VIII Людськість промовляє трьома розтрубами фанфар: Шевченко — Уїтмен — Верхарн. Мов кабелі од нації до нації, потужно революції диктують на землі: Шевченко — Уїтмен — Верхарн. Включайтесь, дроти, надходьте, поети, демократії совість, демократії вість! Хай оселедцю й шароварам сліпі докручують на ліру «Страшний суд» — наш страшний суд прийшов. (То не тінь херувима — аероплана путь! — Яка музика невловима! — пропелери гудуть…) Наш страшний суд прийшов. Це ж він укинув борозну, якої ввік не переореш. Це ж він ступив нам у Дніпро і розділив надвоє. (То не тінь херувима — аероплана путь! — Яка музика невловима! — пропелери гудуть…) Б’ють гармати, і детонують всі кінці землі. Материки колються, провалюються царства, і бурі на кладовищі народів, наче сурми. Гугняві гобої, генії печерні, поети на межі, долучіть свого голосу до голосу сурм! Людськість промовляє трьома розтрубами фанфар: Шевченко — Уїтмен — Верхарн. IX Колись цвіли сади Семіраміди, і одбігало з Нілу сто двадцять рівчаків, і подавали воду в поле і на гору, а для нудьгуючої цариці робили дощ. І все це руками рабів. Руками рабів… Чому ж ми, прокляте покоління, чому ж ми не можемо ніяк зійтись, не можем стати до роботи і оновити землю? (Тісніше станьте, сильні духом, під прапором одним!) Невже ярмо на нас одвіку? Невже царі, тюрма і гніт? Невже знесилля, і покора, і арештантськеє тавро? Хто, хто засміявся у Європі, кого на кутні узяло, що ми тут з голоду здихаєм, а не даємся ворогам? (Тісніше станьте, сильні духом, під прапором одним!) Так, так, ми пухнемо без хліба. Надія наша — діти — мруть. Та голод — революції язик. А що, як вдарить вам іззаду всесвітній робітник? — Хто, хто засміявся у Європі, кого на кутні узяло, що ми тут з голоду здихаєм, а не даємся ворогам? X В царях знайшли свою опіку і рідню, в буржуазії власний спокій, лінь і сон… Це ж ви Республіку пошили у брехню і безоглядно повтікали за кордон. В крові змішались межі, кілля і ножі: за власницьке, за «рідне», за своє… Смішні чужим, своїм пролетарям чужі, — це ж вам, недоноскам, в обличчя час плює. В Європі, в тій пивній, на сміх усім, на страм, манжетно дипломатите, — шумить винце… І міряєте степ родючий, наче крам, за еполети, за підмогу, за слівце… Надієтесь? На тьму, на забобони мас? А звідки ж то річки, що ваші греблі рвуть! — Чиї бажання — бачить правду без прикрас, збагнуть закон життя, життя створить без пут! Надієтесь? Сконайте, здохніть у пивних, щоб ваші й кості перетрухли й поцвіли!.. Нащо ви темних піддурили і сліпих? Нащо ви брата проти брата підняли? Сакви надіньте й жалко руку простягніть, — ще, може, знайдеться дурний якийсь царьок, що прийде рятувать вас, і народ душить, і визволять за ласий, за чужий шматок. Сакви надіньте — може, в руку хто подасть, поплаче з вами, і згадає, і зітхне, як ви жили колись, як купували власть і як тепер од вас нестерпним трупом тхне… Надійтеся… П’яніть себе в своїй брехні, ми підемо вперед — історія не жде. Пролетарі! перекликайтеся в борні — Інтер-Республіка, Республіка іде!