I Мадонно моя, Пренепорочна Маріє, прославлена в віках! На наших самотних вівтарях лиш вітер віє… Пройди над нами з омофором, заридай над селом. — Уже ми Тобі ані піснь, ні псалом не воспоєм диким хором. — Жона відважна, діва гріховна гряде до нас. Нагая — без одежі, без прикрас — чарує, мов та рожа повна. Схились, Мадонно, на причілок останньої хати в селі. Усміхнись — і піди собі геть по ріллі, одганяючись од куль, як од пчілок… II Вже славлять, співають нове ім’я. (Ave, Maria, Калино моя!) Іде і сміється: життя! квіток! Сонце на скрипку, хмарки у танок. На бедрах, як струнах, лежить рука. Здрастуй, дівчино, — Чия ж ти така? Скажу — не скажу я: усіх, твоя… (Ave, Maria, Калино моя!) III Мадонно моя, Мати Пречиста, мій Цвіте Голубий! Вступає в вік новий душа чиста. Замість лелії рожу цілують уста. А все ж, як Петро від Христа, відректися від Тебе не можу. Із ким тепер, в яку годину молодий відмолодюсь? Невже ж ні раз не помолюсь за моє кохання, за людину? Дзвенить залізо. Мовчать бетони. За літами літа. Брини ж у серці, Мріє Золота, на різні тони… IV Не з каменю, не з мармору — з простого заліза. — Ніжна, відважна, о де ж твій хітон? Де риза злототканая, скорбні твої очі? — Струнна осанна, волошковий тон. До ночі працюватимем в полі, як у храмі. Спій — наливайся, житам в унісон! З піснями, з поцілунками стрінуть нас мадонни. Пізній… залізний… над персами сон…