I І, уклонившись праху, ми сходили з гори. — І знов тиран. І знов неволя. Хрипкий далекий пароплав сигару закурив… Сонхвиля. Як раптом за Дніпром хтось викресав огню. Уперся в дощові стовпи, струснув: пий, земле, пий! упийся од повстань! …Забринів струнний гнів. Заходили дерева і пристань. І човни полякались, мов коні… Червоно-си’-зеле’ дугасто сказало всім: здрастуй — і почало брать воду. А в мені — (забринів струнний гнів) — Ой, буде ще потопу, і сміху, і вина. II Спинились ми на «Чайці». Васильченко з «Кармелюком», я — з «Сковородою». Пригадую: в ріці задумавсь місяць… А на веранді над водою пісні і карти круг стола: приїхали, бач, до Тараса од Скоропадського Павла, од свинопаса! Жалілися: нема добра, а ми ж добра всім хочем. Росію нам «собрать» пора! Павлу послужим «между прочим», а там… Кривавивсь місяць по краях. Заснув товариш мій, селюк. …а там не випустим із рук! І враз заплакала вода… І ні в кого було спитать: кого ж нам на Вкраїну ждать? — Кармелюк. — Сковорода. III А за Трипіллям на горі уже гримів Зелений: Заворушилися в Таращі… — дощі, дощі — Пішли ми в Канів. Вишневі вулички, базар. Театр немов обора. А вниз, до річки, від собора — все яр та яр… Кого ж то б’ють? — І це свобода? — Мовчи! карательний отряд не може взяти хабара? — Коли вже здохне лютий гад і не душитиме народа! Вертаємось… — Пора! Пора! — стрічають нас на «Чайці». Куди пора? тікать? від кого? Підем і ми в повстанці — сміємось… І хтось промовив: чекайте, отут живе ж десь Винниченко. …Ой Княжа Гора! височенька.