Ліді Папарук Сніг. Сніжок. На княжий теремок. День і ніч круг нього ходить, плаче голосок: — Ой князю, князьочку, чи ти за Дунаєм? чи ти на Дону? Дай про себе вісточку, бо умру. Прислухається княгиня — тільки сніг, тільки сніг та сніжок, та за полем та за лісом голос-голосок; Батька війна! Матері ‘ма! Хто пооре, хто засіє? — А-а! Ой, яка пустеля. Тут княгиня знов: — Послужи ще ти, вітрило, вітре-чорнобров! Десь князь одступає з жменькою княжат, — одвертай од нього стріли, посилай назад. Прислухається княгиня — а вітру нема, тільки сніг та зима, та за полем та за лісом чути голоса: Ми тебе одвернем! Ми тебе пошлем! Будеш ти лежать, як князь твій, — каменем… Ой, яка пустеля. — Дніпре, Дніпре, сон-дрімайло, ти нам батько всім. Встань хоч ти — коли без князя — царство воскресім. Царство тихе, праве, мудре на закон: щоб одні землі гляділи, а другі корон. Прислухається княгиня — тільки сміх, тільки труситься сміх, та шумить, шумить шумище із-під хат, із-під стріх. Мо’ вернувся князь з походу? Мо’ дружина прийшла? — Прислухається княгиня — брязк мечей та яса, та все ближче голоса: Ми тебе воскреснем! Ой, яка пустеля.